Долини падають і туляться до ніг,

Звивають завої, відсахуючись, гори.

Наш пружний крок тверда земля доріг

Стрічає стогоном покори.

Чи ж не підіб'єм, не зірвемо ми

І обрій цей, і хмари ці рожеві?!

І вогкий вітер дужими грудьми

Співає на моїм мечеві.

Приxодили.

Стрічали шану й страх,

Здолавши багна, пущі і вертепи.

Приносили в приплющених очах

Своє блакитно-зеленаве небо.

Ми не зазнали радости.

Були

Їх пестощі рвучкі і небуденні.

Зривалися.

Збиралися й ішли.

Їм скрізь були краї ще більш південні.

І діти ці, вони уже тепер

Тікають в гори, наче вовченята,

І в них під чолом — синява озер,

Неспокій хвиль і далеч необнята.

Долины падают и прижимаются к ногам,

Свивают завои, отсасываясь, горы.

Наш упругий шаг твердая земля дорог

Встречает стоном смирения.

Не подобным ли, не сорвём мы

И горизонт этот, и облака эти розовые?

И сырой ветер сильной грудью

Поет на моем мече.

Приходили.

Встречали уважение и страх,

Преодолев багульники, пущи и вертепы.

Приносили в закрытых глазах

Свое голубовато-зеленое небо.

Мы не испытали радости.

Были

Их ласки порывисты и необыденны.

Срывались.

Собирались и уходили.

Им везде были края еще южнее.

И дети эти, они уже сейчас

Убегают в горы, как волчата,

И у них во лбу — синева озер,

Беспокойство волн и даль необнято.