Ніяк не надивлюсь… Хоч за вікном все теж…

Але ти бачиш значно далі, друже, як ростеш…

Але ти бачиш значно більше, друг, і зазвичай

Ти бачив свою радість, а розгледів там — печаль…

Ти бачив свою силу, а розгледів свою — біль…

І бачив в тому — цукор, а розгледів в тому — сіль…

Але з кожним своїм кроком натираючи мозолі

Ти зміг побачити, що є і цукор в тої солі!

Із ростом розумів, де холодно від злив, —

Твій корінь, що в тобі заритий Господом — міцнів!

А де світило сонце, було тепло, де високо

Зійшло твоє коріння, чи творіння і засохло…

Де бачились лучі від сонця, де долав

Перепони — зрозумів, що дійшов тільки до ламп!

І вимкнувши їх всі, дописавши свої шпори

Ти думав там стіна, придивився вийшла — штора!

Ніяк не надивлюсь, — до мене скрізь роки

Човнами із калюж пливуть мої зірки…

І падають, як раз, до босих моїх ніг!

І я біжу, але ніяк не добіжу до них!

Ніяк не надивлюсь, — до мене скрізь роки

Човнами із калюж пливуть мої зірки…

І падають, як раз, до босих моїх ніг!

І я біжу, але ніяк не добіжу до них!

Ніяк не надивлюсь… Із друзями росту…

Спочатку бачив повну пляшку, а потім пусту…

Спочатку бачив дружбу нашу, а потім розлом…

І те що нас звязало виявилось не вузлом…

Писав до забуття, все навів, а потім — стер…

Де бачив своє життя, — розгледів свою смерть…

Там, де бачив повний злет, — виходить низько впав…

Де бачив по пояс все, — ледве подолали вплав…

Побачив свої цілі, придививсь — вони не цілі!

Бачив яблуко Адама, придививсь — воно в руці є…

Так бажені без тями — гострі вершини гір, —

Лишились камінцями у розбитих берегів…

Де море стало річкою, а в річку неба крізь

Упала зірка нічкою, поки я ріс і ріс…

Зробила її калюжою, під ноги дітвори

Де ще плавають — не тонуть нескорені зірки!

Никак не насмотрюсь… Хоть за окном все тоже…

Но ты видишь гораздо дальше, друг, как растешь…

Но ты видишь гораздо больше, друг, и обычно

Ты видел свою радость, а разглядел там — печаль…

Ты видел свою силу, а разглядел свою боль...

И видел в том — сахар, а разглядел в том — соль…

Но с каждым своим шагом натирая мозоли

Ты смог увидеть, что есть и сахар у той соли!

С ростом понимал, где холодно от ливней,—

Твой корень, который тебе зарыт Господом, крепел!

А где светило солнце, было тепло, где высоко

Взошли твои корни, творения и засохли…

Где виделись лучи от солнца, где преодолевал

Преграды — понял, что дошел только до ламп!

И выключив их все, дописав свои шпоры

Ты думал там стена, присмотрелась вышедшая — штора!

Никак не присмотрю, — до меня везде годы

Лодками из луж плывут мои звезды…

И падают, как раз, к босым моим ногам!

И я бегу, но никак не добегу до них!

Никак не присмотрю, — до меня везде годы

Лодками из луж плывут мои звезды…

И падают, как раз, к босым моим ногам!

И я бегу, но никак не добегу до них!

Никак не насмотрюсь… С друзьями роста…

Сначала видел полную бутылку, а потом пустую…

Сначала видел нашу дружбу, а потом разлом…

И то, что нас связало оказалось не узлом…

Писал в забвение, все привел, а потом — стер…

Где видел свою жизнь, разглядел свою смерть…

Там, где видел полный взлет, получается низко упал…

Где видел по пояс все, — едва преодолели вплавь…

Увидел свои цели, присмотрелся – они не целые!

Видел яблоко Адама, присмотрелся — оно в руке…

Так желанные без сознания — острые вершины гор, —

Остались камнями у разбитых берегов…

Где море стало рекой, а в реку небо сквозь

Упала звезда ночью, пока я рос и рос…

Сделала ее лужей, под ноги детворы

Кое-что плавают — не тонут непокоренные звезды!