Сімдесята ніч тої осені

Вбила всі мої серцеві принципи,

Підняла з землі ноги втомлені

І до неї, до неї магнітами.

А її любов — то вона й вона,

Дві венери з рожевими мітками

І зав’язані, як одна й одна

Тіла теплого нитками, нитками.

Сімдесятий дощ тої вулиці

Змив усі мої душевні правила.

Я украв її, все відбулося

І даремно капканів наставила.

Я покажу їй, де цвіте любов,

Як віками творили нове життя,

Але правда ця накриває знов:

Не моя, не моя, вона не моя.

Плюс не віре, мінус,

Протилежність не закон,

Де рожеві діви лижуть цукор заборон.

Заливає стіни диким медом і вином,

Де рожеві діви лижуть цукор.

Сімдесятий лист тої повісті

Білим, білим лишився, незайманим,

Тільки краплями моєї совісті і снігами іллюзій завалений.

Плюс не віре в мінус,

Протилежність не закон,

Де рожеві діви лижуть цукор заборон.

Заливає стіни диким медом і вином,

Де рожеві діви лижуть цукор.

Заливає стіни диким медом і вином,

Де рожеві діви лижуть цукор.

Семидесятая ночь той осени

Убила все мои сердечные принципы,

Подняла с земли ноги уставшие

И к ней, к ней магнитами.

А ее любовь — это она и она,

Две венера с розовыми отметинами

И связаны, как одна и одна

Тела теплого нитями, нитями.

Семидесятый дождь той улицы

Смыл все мои душевные правила.

Я украл ее, все произошло

И зря капканов наставила.

Я покажу ей, где цветет любовь,

Как веками творили новую жизнь,

Но правда эта накрывает снова:

Не моя, не моя, она не моя.

Плюс не верит, минус,

Противоположность не закон,

Розовые девы лижут сахар запретов.

Заливает стены диким медом и вином,

Розовые девы лижут сахар.

Семидесятое письмо этой повести

Белым, белым остался, девственником,

Только каплями моей совести и снегами иллюзий завален.

Плюс не верит в минус,

Противоположность не закон,

Розовые девы лижут сахар запретов.

Заливает стены диким медом и вином,

Розовые девы лижут сахар.

Заливает стены диким медом и вином,

Розовые девы лижут сахар.